Київська Русь

У цій главі ми вам розповімо про створення, існування, а також занепад держави, яку нинішні українці, росіяни та білоруси вважають своєю прабатьківщиной, тобто країною, де народилися ці народи.
Виникла ця давньоруська держава Київська Русь у 9 столітті, і проіснувала вона до 12 століччя.
Але розпочнемо ми з вами цю історію з далекого-далекого минулого - з того часу, коли на цих землях ще майже нічого не було.
Втім, щось таке все ж тут повинно було бути, чи не так?. От ми з вами й подивимося, що саме.
Отже, пристебніть ремені. Наша машина часу знову повертає.

Початок нашої історії

Як вважають вчені, вперше на теріторії нинішньої України люди почали селитися десь 150 тисяч років тому.
На рубежі 5 і 6 тисячоліть до нашої ери на теріторії нинішньої України виникло хліборобство, яке часто пов’язують з так званою трипільською культурою, що розвинулася у долинах Дністра, Бугу і Пруту, а згодом докотилася і до Дніпра.
Це була, як вважають вчені, досить розвинута культура, яка проіснувала майже до 2000 року до нашої ери, доки її не підкорили войовничі степові племена.
У період свого розквіту (з 3500 по 2700 роки до нашої ери) трипільці жили великими селами кількістю 600-700 чоловік, мешкаючи найчастіше у довгих та вузьких спільних оселях, де кожна сім’я займала власну, розгороджену на кімнати, частину житла.
За дві тисячі років до нашої ери трипільців заступили кочовики - войовничі племена, що переміщувалися з місця на місце у пошуках нових пасовиськ. Услід за ними переміщувалися інші скотарські племена, які витискували попередні, хвиля за хвилею котячись на захід, аж поки десь близько 1500 року до нашої ери тут не з’явилися кимерійці - кочові вершники, перші мешканці України, назва яких дійшла до нас.
Про кимерійців відомо небагато, хіба що те, що були вони першими в Україні скотарями, які перейшли до кочового образу життя. А ще відомо, що вони вже їздили на конях, завдяки чому військо їх, на відміну від інших скотарів, вже складалося з вершників.
А ще, що греки називали їх "споживачами кобилячого молока”, тому що кимерійці, як ви це вже напевно зрозуміли, пили оте кобиляче молоко.
А ще, що Гомер, давньогрецький поет, оповідаючи про північне узбережжя Чорного моря у своєму творі "Одісея”, називає цю землю "землею кіммерійців”, і що це, напевно, перша згадка про Україну.
А ще…
Втім, подивимося, хто там був далі.

Скіфи

Далі були скіфи. До речі, саме про скіфів ці слова із Старого Завіту (Старий Завіт - це перша з двох частин священної для всіх християн Біблії):
"Ось іде народ з північної країни… тримає лук і короткий спис, жорстокий воїн! Вони не зжаляться! Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина… сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони люди хоробрі… він зжере твоє жниво і хліб твій, знищить синів і дочок твоїх, зжере овець і корів твоїх, зжере виноград твій і смокви твої і зруйнує мечем міста твої, на які ти покладаєш надію…”.
Чудовий образ виникає при прочитанні цих строк, чи не так? Але, як стверджують вчені, не такий вже й страшний був скіф, як його малюють. Взагалі ж, як вважають вчені-історики, скіфів досить об’єктивно описав "батько історії” Геродот, який розповів, що було їх декілька типів. Про те, що ж це були за типи, ми вам зараз і розповімо.
На правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі - землеробські племена, що були корінними мешканцями цього краю і, напевно, взяли собі назву від кочовиків, які їх підкорили (до речі, деякі історики стверджують, що саме вони й були пращурами слов’ян, від яких пізніше пішли українці).
Політична влада зосереджувалася у руках "царських скіфів” - кочовиків, які вважали себе найчисленішим і найкращим народом у світі і під цим приводом змушували іншіих скіфів і нескіфів України сплачувати їм данину. Захищали їх воїни, які, щоб розвинути у собі войовничі інстинкти, пили кров першого вбитого ворога, знімали скальпи, а з ворожих черепів робили прикрашені золотом і срібром чаші.
Але зате, стверджує далі Геродот, ці кочовики були дуже відданими у дружбі, яку цінували над усе.
За скіфів Україна стала, хоч і віддаленою, але досить таки важливою частиною античної цивілізації Середземномор’я.
Наприкінці У- початку ІУстоліття до нашої ери скіфи пішли на захід і підкорили фракійців на Дунаї, але ця перемога привела їх до поразки. Річ у тому, що скіфи у цьому поході зіткнулися з Філіпом Македонським, вже згадуваним у цій книжці батьком Олександра Македонського, який зі своїм військом у 339 році до нашої ери вщент розгромив їх.
Подія ця стала початком кінця імперіїї скіфів. Але лише приблизно через 100 років інше могутнє плем’я кочовиків зі сходу - сармати - остаточно знищило скіфське суспільство.

Сармати

Потрібно сказати, що у часи, про які зараз йде мова, відбувалися тривалі і всеохоплюючі міграції народів (про цей період ми вам вже трохи розповідали; його назва у історії - Велике переміщення народів). Саме тому землі майбутньої України, що знаходилися тоді у самому центрі цих переміщень, постійно були у сфері інтересів різних кочових племін.
Втім, спочатку сармати, що були виходцями з Волги, мирно сусідствовали як зі скифами, так і з греками, що проживали на той час у Північному Причорномор’ї. Але з часом, під тиском інших ворожих племен, сармати ставали все більш агресивними, і десь у середині 3 століття до нашої ери вони підкорили скіфів, запанувавши у степах північного і Східного Причорномор’я.
Близько ста років тут панували сармати, поки їх також у свою чергу не знищила страшна навала зі сходу племені гуннів.
Як і всі інші кочові володарі українських степів, сармати не були єдиним плем’ям. Це був слабо пов’язаний союз поріднених і часто ворогуючих між собою племін, таких, наприклад, як язиги, роксолани і алани.
Коли війни не задовольняли всіх їх матеріальних потреб, сармати торгували. Їх каравани можна було зустріти всюди - вони мандрували у найвіддаленіші куточки світу, вивозячи з них до Танаїсу - своєї столиці - китайський шовк, кавказський криштал, напівкоштовне каміння.
Зовнішньо сармати дещо нагадували скіфів. Ось, наприклад, як описував аланів сучасник: "Вони високі на зріст, вродливі і світловолосі, а лють в їх очах вселяє жах”.
Сармати носили довгі просторі штани, шкіряні камізельки, взуття з м’якої шкіри та шапки. Основними продуктами їх харчування були м’ясо, молоко і сир.
Більш за все сучасників вражали жінки сарматів, які жили, як колись жили амазонки: вони полювали верхи, одягалися як чоловіки і навіть брали участь у війнах нарівні з чоловіками. Існувала навіть легенда, за якою сармати народилися від союзу амазонок зі скифами.
До речі, про амазонок хіба ми Вам ще не розповідали? Ні? Тоді ось це почитайте.

Дещо про амазонок

За легендою, амазонки - це войовниче плем’я, що складалося виключно з жінок. З’явилися вони від шлюбу підступного та жорстокого бога війни Ареса з дочкою його дружини Гармонією.
Амазонки, як вважають деякі вчені, і справді колись проживали на берегах Меотійського (зараз Азовського) моря, а також у районі Північного Кавказу. Центром держави амазонок вважають Фінагорію - місто, що було розташоване на нинішньому Таманському півострові.
Амазонки були проти того, щоб у їх товаристві з’являлися чоловіки. Втім, для збереження роду вони вступали з чоловіками у зв’язок, внаслідок чого народжувалися діти. Віддаючи батькам-чоловікам на виховання або просто вбиваючи хлопчаків, амазонки всіх дівчат залишали собі, готуючи їх до війни.
За давніми переказами, щоб зручніше було стріляти з лука, амазонки випалювали собі праву грудь. Вони самі виготовляли собі одежу та військове спорядження, яке складалося з лука, стріл, бойової сокири та легкого щита.
Амазонкам приписували заснування міста Ефеса і побудову там знаменитого храму Артеміди - богині дерев та рослинності, однієї з найважливіших божеств Греції.
Легенди про амазонок були дуже популярні у середні віки, а особливо у період Великих географічних відкриттів, коли царство амазонок шукали навіть у Америці (на їх честь, до речі, названа ріка Амазонка).
Ось такі вони були, амазонки...

Греки

Взагалі відомо нам про амазонок з міфів давніх греків, які, до речі, почали з’являтися на узбережжі Криму ще починаючи з 1000 року до нашої ери.
Грецький материк вже був перенаселений, і греки почали розселятися узбережжями Середземного, Егейського і Чорного морів, колонізуючи найдальші кутки, за словами Платона (а ми це за ним повторимо), "наче жаби ставок”.
Цей період з давньогрецької історіїї, до речі, називають гомерівським, тому що відомо нам про нього в основному з двох поем, що написані наприкінці 10 - початку 8 століття до нашої ери і автором яких вважається Гомер.
Це був так званий період архаїки (від грецького словав "архайос” - давній) - час виникнення грецької писемності (на основі фінікійської), медицини, астрономії, географії, історії, математики, ліричної поезії та образотворчого мистецтва. Тоді ж остаточно склалася і грецька міфологія, про яку ми вам вже трохи розповідали.
ІУ століття до нашої ери було часом розквіту грецьких міст, найбагатшим з яких на той період було місто Ольвія, що розташовувалося у гирлі ріки Буг і була основним центром торгівлі між Грецією та її чорноморськими колоніями. Серед інших важливих центрів можна назвати Пантикапей (нині місто Керч), Херсонес та Феодосію.
Декілька століть існували грецькі колонії на узбережжі Криму, доки наприкінці ІУ тисячоліття не були знищені племенем гуннів, про яких ми вже неодноразово згадували у цій книжці.

Слов’яни

А зараз трохи про слов’ян, від яких, власно кажучи, і пішли, як стверджують, українці (нас, авторів цього сайту, наприклад, це зараз цікавить найбільше).
Втім, звичайно, не тільки вони. Адже слов’яни - одна з найбільших у Європі група споріднених за походженням народів, серед яких: східні слов’яни (українці, росіяни, білоруси), західні слов’яни (поляки, чехи, словаки, лужичани) та південні слов’яни (серби, хорвати, болгари, словенці, македонці і муслимани).
Вперше слов’яни згадуються у літописах під назвою "венеди” у І столітті нашої ери. Жили вони на той час на півдні Європи, і було їх дві групи: склавіни (західні слов’яни) та анти (східні слов’яни).
Ось від тих анти, як вважають вчені, і пішли українці (слово "анти” іранського походження і означає людей, що проживають на окраїні, рубежі).
Були анти високими, світловолосими, дужими людьми, які легко переносили холод і спеку. Воїни антів були мужніми.
У 4-5 століттях нашої ери слов'яни стали надзвичайно багаточисельним народом, що розселився по всіх усюдах. У ті часи жили вони там, де зараз про них нічого і не чутно: у Італії, Іспанії та у Малої Азії.
Частина слов’ян прийшла і на наші землі. Так, на початку літопису "Повість временних літ” давньоруський літописцець Нестор, монах Києво-Печерського монастиря розповідає, що "словяни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші - древлянами, тому що сіли у лісах, а ще інші сіли поміж Припяттю й Двиною і назвалися дрегобичами…”
Місцеве населення, що, як стверджують, поступалося за розвитком переселенцям, через декілька століть змішалося зі слов’янами і засвоїло їх мову та культуру. З часом виникло декілька невеликих держав - племінних князівств, на місці яких пізніше і виникла нова, могутня держава - Київська Русь.

Нестор

Але перш ніж розповідати нарешті про давню Русь, до якої ми з вами так довго добираємося, згадаємо ще людину, завдяки якій ми багато чого знаємо про Русь та про русичів.
Отже, декілька слів про Нестора, монаха Києво-Печерського монастиря - найбільш відомого з усіх руських літописців, про якого трохи раніше ми вже згадували.
Саме перу Нестора належить "Повість временних літ”- знаменитий літопис, що розповідає про слов’янські племена, виникнення Руської держави та її перших князів.
До речі, написаний був цей літопис у часи, коли Нестор був вже відомим письменником.
Але крім "Повісті временних літ”, написав Нестор також і інші літописи, напиклад "Житіє Бориса і Глеба” та Житіє Феодосія” - розповіді про православних святих.
Відомо, що Нестор, чиє ім’я пізніше стало нарицательним для позначення літописця, користувався великим авторитетом у монастирі та у вчених колах тодішнього Києва.
Це, як кажуть - найбільш відоме джерело (мається на увазі, звичайно, Нестор). Але були й інші літописці - наприклад, Іларіон.

Іларіон

Як вважають деякі дослідники, монах Києво-Печерського монастиря Іларіон був наставником (керівником) і близьким другом Ярослава Мудрого, київського князя, про якого ще зайде мова трохи пізніше.
Жив він у 11 столітті і був освіченою людиною, мислителем і філософом.
З ім’ям Іларіона пов’язують написання першого давньоруського літопису - "Найдавнішого ізвозу Ярослава Мудрого”. А ще, вважається, Іларіон створив чи не найперший за часів Київської Русі філософський трактат "Слово про закон і благодать”, що оспівувало український народ.
У 1051 році Ярослав Мудрий, незважаючи на протест константинопольського патріарха, поставив Іларіона загальноруським митрополітом (одним з вищих керівників церкви).
Але це викликало обурення у візантійській мітрополії (на ті часи церковна влада Русі підкорялася Візантії), тому на початку 50-х років Іларіон був скинутий з цього поста.
Тим часом, захисник Іларіона Ярослав Мудрий помер, і для того, щоб уникнути переслідувань православної церкви, Іларіон взяв собі нове ім’я - Никон. Саме під цим іменем він і видав у 1073 році новий свій літопис, де описував політичне і церковне життя Русі.
Помер Іларіон, як вважають, у похилому віці у 1088 році.
Але перед тим, у середині 60-х років 11 століття, Никон заснував монастир у Тмутаракані.
Тмутаракань?.. Але де це?
Зараз розповімо.

Тмутаракань

Коли люди кажуть "тмутаракань”, вони мають на увазі, що це - десь дуже-дуже далеко. Але насправді це зовсім не так.
Є на Кавказі такий собі Таманський півострів, що розділяє Чорне та Азовське моря. Колись давно, а саме у 10 столітті, тут і знаходилося так зване Тмутараканське князівство, або Тмутаракань, до складу якого входило і нинішнє місто Керч (тоді воно мало іншу назву - Корчев).
(До речі, згадайте, саме тут, на Таманському півострові, за переказами, проживали і амазонки.)
Як вважають вчені, заснували Тмутаракань чернігівські князі десь у середині 10 століття (існує дві версії - згідно з однією, вона утворилося у 943 році після невдалого походу на Константинополь київського князя Ігоря, згідно іншої - виникло у 968 році після ліквідації Хозарського каганату іншим київським князем Святославом; про це ми вам трохи пізніше ще розповімо).
Втім, як би там не було, але Тмутаракань існувала. І для давніх слов’ян, що населяли центральні слов’нські землі (київські, новгородські, псковські), це й дійсно було начебто на краю світу.
Це для нас з вами, сьогоднішніх, не така вже й далечина - ну, сів собі у поїзд чи навіть у літак - і вже через кілька годин на місці.
А тоді, уявляєте, як було б тяжко до отієї Тмутаракані добиратися? Скрізь непролазні ліси, розбійники, хижі звірі, чи хто там ще був, ми й не знаємо - нас же тоді не було.
І ніяких поїздів з літаками. Навіть тролебусів ніяких тоді також ще не існувало, бо значно пізніше все це з’явилося. Був єдиний вид транспорту - кінь.
Ось і виник вислів "десь у Тмутаракані”, тобто десь дуже і дуже далеко.
Саме тут, у Тмутаракані, і заснував у середині 60-х років 11 століття Іларіон монастир. Але про це ми вам вже розповідали.

Найдавніше місто України

А тепер розгорнемо один літопис: "…Було троє братів: один на ім’я Кий, другий - Щек, і сестра їх була Либідь…”
Зрозуміли, про що зараз мова піде? Чи ще ні?
Перед нами - уривок з "Повісті временних літ”, що розповідає про створення найдавнішого міста України - Києва.
Так як же, за Нестором, виглядає ця історія?
"Сидів Кий на горі, де нині взвіз Боричів, а Щек сидів на горі, що тепер зветься Щекавиця, а Хорив на третій горі, що прозвалася по ньому Хоривицею. І побудували городок в ім’я старшого свого брата і назвали його Києвом”.
Ось так - просто і швидко. Вирішили - і зробили.
Але чи так все було? І чи був отой Кий?
Ми не станемо стомлювати вас довгими міркуваннями з цього приводу. Скажемо лише ось що. Як вважають вчені, Кий таки був. І служив він начебто наприкінці У-початку 6 століття разом зі своєю збройною дружиною візантійському імператору, оберігаючи кордони Візантії по Дунаю.
І ось одного разу, повертаючись з чергового свого походу, зупинився Кий на цій землі і заснував нове місто, яке й взяло його ім’я. Після того поїхав до Візантії, де був прийнятий з почестями, спробував закріпитися на Дунаї, навіть побудував невеличке містечко Київець, але був вигнаний звідти якимось кочовим племенем, повернувся до Києва, та й через деякий час помер.
Так було чи не так, казати не будемо, не знаємо. Але відомо, що саме з цього часу - мається на увазі 5-6 століття нашої ери - існувало тут, на місті нинішнього Києва, невеличке поселення, огороджене рвом і земляним валом, що займало дуже вдале географічне становище.
І вдалість його розташування ось у чому полягала.
Але для того, що б далі розповідати, треба нагадати про вікінгів. Згадали, хто це такі? Мешканці земель, де зараз знаходяться країни Скандінавії: Норвегія, Швеція та Данія.
Ну от.
Річ у тому, що цей саме час був часом їх масового розселення по світу. І ось частина вікінгів у пошуках нових плодючих земель забрела і на ці землі. Створивши тут нові поселення, вікінги (воїни та купці одночасно) почали шукати виходи на багаті ринки світу.
Так з’явився окружний шлях по Волзі з Балтійського моря до Каспію, кінцевою метою якого був Багдад - величезний азіатський ринок, столиця ісламського світу.
Так з’явився і ще один шлях, так званий шлях "з варяг у греки” (вікінгів на Русі називали варягами), що проходив Дніпром до Чорного моря аж до самого Константинополя - величезного ринку торгівлі і найбагатше на той час місто у християнському світі.
Саме на цьому шляху ("з варяг у греки”) і знаходився Київ, що швидко розвивався і через короткий час виріс до одного з найкрупнішіх міст того часу. А з 882 року став навіть столицею Давньої Русі.
Серед отих вікінгів-переселенців, до речі, були і Рюрик з братами.

Аскольд та Дір

Але перш ніж розповідати про Рюрика, згадаємо ще Аскольда і Діра - двох перших київських князів, імена яких після Кия згадуються у літописах.
Ким вони були, про те майже нічого не відомо. У давньоруських літописах вони завжди діють разом і вважаються братами. Але деякі вчені вважають, що братами вони ніколи не були і навіть правили у різний час - спочатку Аскольд (у 860-ті роки), потім - Дір (у 870-ті роки).
Хтось вважає, що це були нащадки Кия, хтось - що дружинники Рюрика.
Взагалі ж, відомо лише, що у 866 році вони перемогли Візантію. А у 882 році їх вбив Олег, зять Рюрика.
Але вибачте - можете сказати ви - Олег… Рюрик… Хто це такі?
Зараз розповімо.

Рюрик

Про Рюрика - засновника давньоруської князівської династії - та його братів, також небагато відомо.
Наприклад, давній руський літопис розповідає, що "призвали варягів" (тобто запросили Рюрика з братами) до себе на княжіння новгородці десь у 862 році "з причини, - як розповідає про те літопис - внутрішніх неустройств та частих набігів сусідніх народів”.
Втім, історики зараз вважають, що було все це зовсім не так.
Рюрик, думають вчені, силою захопив владу у Новгороді. А після того, як новгородці підняли повстання, він жорстоко його подавил. Керівників же повстання Рюрик стратив.
От тобі і "запросили"!
До речі, вираз "призвати варягів" у сучасній мові використовується і зараз. Він має жартівливий смисл і означає, що коли люди самі не можуть навести у себе порядок, їм слід запросити когось чужого.
Як це було з Рюриком.
Назва ж Русь, яку одержала створена завдяки "старанням" Рюрика та його нащадків, з'явилася саме з цієї причини - завдяки Рюриковичам.
Адже відомо, що греки та араби, з якими торгували вікінги, називали їх "русь” (фінською ruotsi). Спочатку так називали вікінгів (скандинавів), які складали дружини перших давньоруських князів, потім - коли серед них з’явилися і слов’яни - так стали називати дружинників взагалі.
Пізніше Руссю стала вся теріторія, яку займали східні слов’яни. Цим же словом назвали і давньоруську державу.
Рюрик княжив у Новгороді, Синеус - у Білоозері, Трувор - у Ізборську.
Після смерті братів Рюрик став правити один. А потім і сам помер.

Рюриковичі

Але перед тим, як читати далі, можете подивитися, що ж за князі та у якій послідовності правили на Русі - спочатку у Києві, потім у Володимирі (яке з 1157 року стало головним містом), а ще пізніше - у Москві.
До речі, починаючи з Івана IV Грізного стали вони вже себе називати царями. Щоправда, Рюриковичів-царів було лише два - сам Іван Грізний та його син Федір.
А про те, як це сталося, ми розповімо вам пізніше.

Династія Рюриковичів